 |
| Фото: Джейк Холт |
 |
| Фото: Джейк Холт |
Acme House Company спільно з West Elm , щоб створити перший в світі West Elm House в прекрасно відреставрованому Вільям Крісел спроектованої шкатулки будинку. Будинок був відкритий для безкоштовних громадських турів по вихідним і кілька партій в протягом тижня. West Elm House був сучасник прикладом того , як дизайн-голодних споживачі можуть змішатися сучасними творами з істинним спадщиною середини століття. Дивитися ще вдома в віртуальному турі Desert Sun, .
 |
| Фото: Джейк Холт |
Тиждень Модернізму представив Соціальний будинок в 2017 році. Розміщений у недавно завершеного пустелі Ейхлера побудований KUD Properties , Соціальний будинок була ідея простору, де нове століття зустрічається з серединьовіччам. Дизайн молоко і Боббі Берк співпрацювали з Карл Хансен & Son і Sonos для оснащення будинку. У той час як Громадський будинок був відкритий тільки для публіки у вихідні дні один, ви можете зловити деякі картини цього тут , в цій історії Нью - Йорк Таймс.
Олена Ляуфлер (О. Кобилянська повість "Людина") усталених міщанських традицій не сприймає, бо згідно цих традицій жінка має бути тільки прикрасою чоловіка; у повісті змальовано особистість та її боротьба за право бути людиною - тож цей твір належить до модернізму. В українській літературі Ольга Кобилянська є один із перших представників модернізму. Також до модерністів належать М. Коцюбинський, Леся Українка, І. Франко та інші.
Модернізм має такі течії: неокласицизм, неоромантизм, імпресіонізм, символізм, футуризм, експресіонізм. У подальшій своїй творчості О. Кобилянська тяжіла до неоромантизму й символізму, що пов'язаний з мужнім гуманізмом. Автори неоромантичних творів прагнули змін у стилі й житті, тому вони відмовлялися від психології накопичування та лицемірства вікторіанської моралі. Сильна особистість , що перед усім намагається наблизити дійсність до мрії - герой неоромантичного твору.
Джерело інформації
Згідно з твердженням літературознавчого словника-довідника, “модернізм як конкретно-історичне явище виник у Франції, невдовзі
поширився у європейських літературах, найяскравіше реалізувався у творчості письменників межі ХІХ - ХХ століть, передовсім символістів і неоромантиків”.
поширився у європейських літературах, найяскравіше реалізувався у творчості письменників межі ХІХ - ХХ століть, передовсім символістів і неоромантиків”.
Українська літературна енциклопедія твердить, що модернізм – “філософсько-естетична й художня система, що склалася в перші десятиліття ХХ століття й об’єднала різнорідні, іноді істотно відмінні напрями й течії, для яких притаманні нова суб’єктивно-індивідуалістська концепція людини (із домінуванням дезінтеграційного начала) та пов’язане з цим протиставлення нових виражальних і зображальних засобів класичним формам мистецтва ХІХ століття”
Отже, хронологічним початком модернізму є кінець ХІХ століття. М. Ільницький вважає початком українського модернізму 1896 рік. Саме тоді з’явилися знакові для української літератури твори: “Блакитна троянда” Лесі Українки, “Зів’яле листя” Івана Франка, “Царівна” Ольги Кобилянської.
С. Павличко у монографії “Дискурс модернізму в українській літературі” починає огляд літературного процесу від 1898 року. “Того року у Львові була заснована Видавнича Спілка й почав виходити “Літературно-науковий вісник”. Того року українська інтелігенція відсвяткувала століття “Енеїди””
Як попередньо було зазначено, Я. Поліщук вважає, що “естетика модернізму протягом кількох історичних періодів защеплювалася на українському ґрунті. Проте чи не найбільш яскраво й послідовно вона була реалізована наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття”[39]. Дослідник також зазначає, що “у літературознавчих працях останніх літ український модернізм – визначне явище нашого культурного життя наприкінці ХІХ та перших десятиліть ХХ сторіччя – нарешті здобувається на реабілітацію та серйозні, неупереджені оцінки”.
Отже, початковий відлік українського модернізму більш-менш здається зрозумілим. С. Павличко в “Дискурсі модернізму в українській літературі” закінчує огляд українського модернізму нью-йоркською групою, тобто 60 – 70 роками ХХ століття. На її думку, діаспорні українські поети продовжували розвиток модернізму, на відміну від шістдесятників, яким заважала “патріотична заангажованість”. Зрештою, дати кінця українського модернізму ще не встановлено. Проте С. Павличко твердить, що “українська література ХХ століття зазнала кількох спроб модерністичного оновлення. Хронологічно їх можна позначити роками fin de siècle, десятиліттям напередодні першої світової війни, десятиліттям по ній, кінцем 40-х, нарешті, 60-ми і 80-ми роками. Кожного разу оновлення виявлялося частковим і не охоплювало художньої культури в цілому. Жодного разу модернізмові не вдалося повністю здолати стереотипи й мову традиційної культури, відтак невдоволена іманентна потреба модернізації успадковувалася наступними поколіннями”.
У монографії “Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст. : Україна і Польща” В. Моренець пропонує відмовитись від діахронного вивчення модернізму, оскільки із самого поняття “modernis” “проминулі віки вивітрили увесь першородний сенс, лишаючи звукову оболонку вільною для нових наповнень”. Дослідник вважає, що є підстави для “перенесення центру уваги з діахронного плану (який, до речі, аж ніяк не скасовується), на синхронні площини, динамічна множина яких… складає діахронічний вимір історико-літературного процесу”. Серед таких підстав автор убачає те, “що саме привласнення терміну “модернізм” літературно-критичною практикою кінця ХІХ – перших десятиліть ХХ століття (обмежуємося цим моментом як безсумнівно “модерністським” в очах європейської критики, таким, що сам термін “модернізм” став його власною назвою) було актом арбітральним. Упродовж чи не всього першого десятиліття ХХ століття фактично синонімічними йому були присутні в критичному обігові терміни “декадентизм”, “символізм”, “імпресіонізм”, “неоромантизм” та інші”. Дослідник пропонує ““увільнити” це поняття від виключної приналежності до першої половини ХХ століття і спробувати поглянути на нього з тривалішої часової перспективи, себто побачити в ньому щось більше й воднораз простіше за структурно-смислові злами виключно нашого часу”.
Джерело інформації
Джерело інформації
В експозиції поміщено 39 творів у різних техніках візуального мистецтва: живопис акрилами, цифровий друк, пастель, ліногравюра, олійний живопис, розпис розчинником на плиті, живопис у поєднанні з художнім склом. Кожен з авторів представляє особистий світогляд та вислів щодо сучасного середовища, як от спостереження родинних клопотів у візуальних діаграмах (В. Лучай, Й. Зак), колористичні формули явищ (Л. Гоздек, Я. Валясек), гео – чи соціо-коди (Є. Пелка, А. Барткевич, В. Вежбицкий, Р. Урбанський), візуальні ефекти (П. Домагала), абстрактні афоризми (Б. Михальський) чи поетичні метафори (В. Щепанський).
Джерело інформації
